На згадку про Аксьона і Хому

Сьогодні загинули двоє класних хлопців… Я їх пам’ятатиму завжди. Мало хто скаже, що я сентиментальна людина, але через цих двох щемить душа.

Ми другий тиждень виконували задачі навколо Іловайська, втрачали хлопців, пораненими і вбитими, проривали, штурмували, повертали нашу землю. Гризлись з ворогом, бо своє. Всі дійшли до тієї точки, коли пофіг як, аби зайти і все закінчити. Так 20.08.2014 і зробили. В переддень 2-га сотня під командуванням Гуманіста зайшла через Виноградне на край міста. Комбат Білецький після втрат 10-го серпня (хлопців з 3-ої сотні, добився змін в плані штурму і заходу в місто). Отже, наші побратими зайшли, успішно провели зачистку і почали тиск на супротивника з іншого кінця міста від позицій батальйону «Донбас». Я привіз роту під вечір 19-го серпня і отримав наказ зайти на підсилення «Донбасу» через Грабське. Мені не вдалось дістатися засвітла в точку збору через погану комунікацію провідників, які заставляли колону на марші чекати посеред поля по півгодини. З Грабського спостерігаючи, як сіло сонце я почув в рацію слова Андрія: «Приймай рішення на свій розсуд!». Останній провідник, який мав вести нас на школу, приїхав на повністю розстріляному ЗІЛку. Коротко порадившись, я вирішив повернутись в Многопілля, де був штаб операції, щоб отримати інше завдання. Ми хлопці фартові, але все має свою межу. Відкрито пертись по дорозі, яка контролювалась ворогом і ризикувати людьми було б серйозною помилкою. Сьогодні розумію, що зробив все правильно. Тоді ж мені здавалось, що я не виконав наказ і хотілось провалитись крізь землю, ніж дивитись в очі соратникам. Тим не менше, переді мною стояла нова задача: посилити підрозділ свого батальйону зі сходом сонця.

В чому проблема 14-го року, так це в тому, що генерали думали, що їх задачі виконуватимуться в ту ж секунду, тільки-но вони їх видавали. Я не бачив жодного нормального планування, жодного разу нас не забезпечили настільки, щоб ми могли піти і вмерти або виконати задачу. Весь час доводилося приймати рішення самим. Часових рамок ніхто не притримувався, запізнення на 2-3 години було нормою… і це далеко не все. Мій підрозділ чекав провідників. Ще затемна на точці збору, їх, як ви зрозуміли, не було. Виїхати вдалось аж під обід +/- 11 ранку. Знову передачі по маршруту і стоянки по годині. Сєваста, розвідника нашого батальйону, я побачив вже близько 14 на блокпосту, де нас мали посилити броньою, танками та бмп. Наша розвідка очолила колону і ми рушили. Як виявилось, з техніки пішов один танк, і то, до краю села, де він лупнув пару раз в ферму, яку ми після цього зайняли і повернувся на блокпост.

Гуманіста ми знайшли в доброму котеджі. Наш комбат організував нашвидкуруч центр бойового управління на місці. Я отримав розпорядження і пішов надвір доводити їх до свого особового складу. Тут я й зустрів хлопців. Аксьон безтурботно зняв каску, захисну маску, бронежилет, все поклав на землю і просто тинявся двором. Розмовляв з новоприбулими і розповідав, як вони провели минулу ніч. Потім мені розповідали що його настрій був досить придушений, він не посміхався на всі 32, як завжди, і не травив байки, що дуже полюбляв, а, можливо, ті хто розповідали мені це також були засмучені втратою і сприйняли все не так. Тим не менше, Аксьону я зробив зауваження з приводу засобів особистого захисту і пішов далі. Виконавши основні свої обов’язки я повернувся в будинок і там стикнувся з Хомою.

Він був у мене в сотні кілька днів, але, так як деякі волиняки вирішили бути разом, то частина була в 3-ій сотні інші в 2-ій. До того ж так сталося, що Хома трохи набідокурив в Маріуполі на базі і йому призначили в якості покарання виконувати роботи на базі в урзуфі, де я був комендантом і часто з ним говорив. Дуже приємний хлопчина був, інтелігентний, чистий, вірний, завжди тягнувся і вчився, це був ідеал солдата, і тут в будинку він був тим, хто виділявся. Форма на ньому була повна, всі елементи, броня підігнана, зброю не тикав, як переважна більшість абикуди, а чітко в безпечному напрямку. Не пам’ятаю, що саме, але ми парою слів обговорили якусь живу тему і розійшлися. За 20 хвилин ми пішли на штурм сусідньої вулиці. Нам повідомили, що ворог намагається обійти нас з двох сторін. Ми всі йшли в бій з гарячими серцями, Хома і Аксьон були зліва від мене і через дві хати вели бій. Так сталося, що моя сотня не отримала жорсткої відсічі і ми, закріпившись на перехресті вели бій, і ніяк не могли допомогти побратимам з 2-ої сотні. До моменту коли не почули, що у нас 200-ий і 300-ий, а підрозділ, який потрапив під перехресний вогонь не міг відійти і винести поранених. Чесно кажучи, я розгубився в тій ситуації: попереду ворог, який не чинив серйозного спротиву, а справа чота Гризла тримала позиції і ледь не зарубилась з батальйоном «Дніпро», що тримав лінію ще правіше. А зліва я чув по рації реальний ад. Хлопці з «Шахтарськ»а втратили кілька бійців, поранені АЗОВці… Душман вивів мене з цього ступору і зв’язавшись з Андрієм вирішив це питання. Ми відтягнулись і зайняли оборону, відправили групу прориву, яка успішно витягла поранених й вбитих. Після цієї сутички з ворогом, знову провели швидку нарада між командирами усіх підрозділів, де було прийняте рішення, прориваючись виходити з іловайська. Нарада закінчилась і завжди треба бігти до своїх підлеглих, щоб роздати вказівки.

На дворі я побачив кров, застиглі лиця бійців і лежачих наших побратимів… Хома з розвернутим животом і кишками назовні і Аксьона з перебинтованою головою і скривавленим обличчям. Більш досвідчені медики плюнули і відійшли зі словами: «що ви возитесь йому все рівно кінець…» Але хлопці з матюками в їх бік продовжували надавати допомогу. Аксьон змагався за життя аж до ночі. Бойовий був він. Завжди бився до кінця і не здавався, такі рідко зустрічаються. Ми провели безліч годин поруч в одній машині. Їздили по палаючому сходу нашої України, і ніколи я не чув від нього: «Не поїду!» Таке відчуття, що він був готовий завжди, тільки в рацію звучала команда, він вже був біля машин. Моя рота замикала колону, ми не забули жодної душі: з собою забрали все, навіть, пса пораненого осколками міни, які весь день падали нам на голову. Обстріли не завершались ні на хвилину, нам довелось від’їжджати під шквалом куль і кабачків, в слід летіло все, що могло літати. Є одна річ, за якою ми обов’язково повернемось в Іловайськ – автомат Аксьона, який залишився на полі бою. Він лежатиме в музеї його імені і даватиме наступним поколінням бійців усвідомлення того чину, який виконали полеглі Герої.