Ігор Михайленко про міфи та реальність 9 травня

Кожен рік одне і те саме. Совкова пропаганда нав’язала нам, як правильно «відзначати перемогу». Але мало хто говорить про свою історію, всі услужливо дивляться в бік рашки і сепарського планктону. Як же можна образити бабцю з її почуттями любові до радянського часу і відзначання перемоги…?

Думаю, нам повинно бути по барабану на всіх і все крім Ідеї Нації. Саме Нація повинна виражати свою позицію від їй вигідного ракурсу. Якщо Україна не мала державності в той час, а величезна кількість людей змагала в чужих війнах під чужим командуванням, то байдуже, хто саме керував зі світових гегемонів нашими солдатами, так чи інакше – це не наша перемога.

Тоді Україна не отримала Незалежність, але ціну за те, щоб бути в совку – заплатила десятками мільйонів життів тих, хто загинув, хто став інвалідом, хто був відправлений у концтабори разом зі всією своєю сім’єю і т.д.

Всі хочуть вирвати з історії зручну для них сторінку, але життя багатогранне і дивитись треба широко. В моїх жилах тече кров прадідів, які воювали по різні боки барикад і всі сторони я поважаю. Це моя сім’я, це мої гени, не в моїх силах змінювати приналежність до Нації, тому для мене сьогодні звичайний день. Для моєї Нації війна не закінчується до сьогоднішнього дня. Адже до 53-го року мій народ воював сам в собі на західних теренах України, а в 42-му році мій народ був під гнітом Німеччини та її союзників, а достойні чоловіки в різних бойових формаціях проти них боролись, в 33-му році ми гинули від голоду, а в 1917-1923 рр. вбивали один одного за примарні ідеї самостійництва, соціалізму, анархізму, націоналізму. Але остаточно переміг комунізм…

Зараз ми воюємо на сході проти окупантів з рашки, а в тилу боремось з латентним сепаратизмом (який нікуди не дівся) та відкритою корупцією і незрозуміло ще, що з цього гірше.

Нам треба визначитись в результаті, що саме ми хочемо: бути під впливом сходу-заходу чи ще якогось дідька, чи бути гордими своєї історії та своїх Перемог, вважати свої поразки поразками, а не пишатись ними, шанувати Героїв за їх вчинки, як солдат, без приналежності до чужих формацій, викристалізувати свою Національну Ідею і нею керуватись. Навіть, в противагу тим, кого поважали все життя.

Вибір за нами – плазувати перед чужою історією чи визначити свій шлях і йти ним. Хоч це й буде тяжко, бо цим шляхом доведеться йти вперше. По ньому ніхто ще не ходив, на початку будуть ще сліди Великих Українців, а далі виключно наш крок. Будьмо реалістами! Мрії про неможливе реалізовуються, якщо над цим багато працювати.

 

Телеграм канал командира.